До цих пір існують великі труднощі в розведенні або ідентифікації понять, що позначають вольову активність. Бажання, хотеніє, воля – суть стану свідомості, добре знайомі всякому, але непіддатливі якому-небудь визначенню. Ми бажаємо випробовувати, мати, робити всілякі речі, яких в дану хвилину ми не випробовуємо, не маємо, не робимо. Якщо з бажанням чого-небудь у нас зв'язано усвідомлення того, що предмет наших бажань недосяжний, то ми просто бажаємо; якщо ж ми упевнені, що мета наших бажань досяжна, то ми хочемо, щоб вона здійснилася, і вона здійснюється або негайно, або після того, як ми зробимо деякі попередні дії.

Воля як свідома організація і саморегуляція діяльності, направлена на подолання внутрішніх труднощів, — це перш за все влада над собою, над своїми відчуттями, діями. Загальновідомо, що у різних людей ця влада володіє різною мірою вираженості. Буденну свідомість фіксує величезний спектр індивідуальних особливостей волі, що розрізняються по інтенсивності своїх проявів, що характеризуються на одному полюсі як сила, а на іншому як слабкість волі.

Поняття «воля» було введене як поняття пояснювальне. У античній філософії це поняття і реальність, яку воно покликане пояснити, найчіткіше представлені у вигадуваннях Арістотеля. По Арістотелю проблема волі  це проблема додання предмету спонукальної сили і тим самим забезпечення спонукання до дії (або гальмування при необхідності зниження спонукальної сили предмету дії ).

Дії, що мають джерело активності в самій людині, тобто здійснювані за рішенням людини, Арістотель називає довільними діями, або вчинками. У концепції Арістотеля воля визначала не лише ініціацію довільних дій, але і їх вибір, їх регуляцію при здійсненні. Причому сама воля могла розуміється і як самостійна сила (утворення) душі, і як здібність людини до певної активності, що йде від нього самого.

Арістотель вперше описав реальності, які вимагали для свого пояснення введення в систему  психологічних понять волі. Такими реальностями були вибір дії, його ініціація і володіння собою [2].

Головним завданням для Арістотеля було пояснити спонукання до дії, яке не пов'язане з прагненням людини, яке часто перечить йому, а також гальмування бажаної дії, коли роздум підказує уникати її.

Отже першою парадигмою або точніше реальністю, в рамках якої була поставлена проблема волі, було породження дії людини що йде від нього самого. Розгляд волі в контексті породження дії передбачає, спонукальну функцію волі, а такий підхід можна умовно позначити як мотиваційний.

Мотиваційний підхід до волі, осмислений пізніше як проблема самодетермінації, є найпотужнішим в дослідженні волі і зберігся до наших днів. 

Р.Декарт,  на відміну від Арістотеля, ввів поняття волі як здатність душі формувати бажання і визначати спонукання до будь-якої дії людини, яку не можна пояснити на основі рефлекторного принципу.

Основна функція волі – використовуючи розум, боротися з пристрастями для забезпечення спонуки до вибраних дій.  Пристрасті виникають під впливом речей, а бажання породжуються  безпосередньо душею. Воля може виступити проти пристрастей і загальмувати рухи, «до яких пристрасть розташовує тіло». Оскільки Декарт розглядав розум «як власне знаряддя волі», то до сильної душі він відносить таку душу, в якій є тверді і визначені думки про добро і зло. «Найслабкіші душі – ті, воля яких не змусила себе слідувати певним правилам».[3]

Томас Гоббс також пов'язує волю з породженням будь-якої дії людини, визначаючи волю як останнє перед дією бажання, прийняте людиною після зміни потягу до предмету і відрази від нього. Прийняття бажання здійснюється на основі роздуму про користь предмету і дії. «Воля і потяг, - пише Гоббс, - означають одне і теж». [4] Тим самим воля перестає бути самостійною реальністю на ряду з прагненнями, потягами, пристрастями, розумом і перетворюється на одне з бажань (потягів), користь якого встановлена розумом. Цим дається підстава щодо не розрізнення волі і мотивації, що і виявилося, головним чином, в американській психології.

До мотиваційного напряму в дослідженні волі можна віднести і емоційною теорію волі, запропоновану Вундтом [5]. Він різко заперечував проти спроб виводити спонукання до вольової дії з інтелектуальних процесів і вважав, що простим вольовим процесом є потяг як один з емоційних процесів. Вундт вважав, що емоції складають суть мотивів.

Визнаючи самостійність волі, він все ж виступав проти розуміння волі як процесу, відмінного від процесу мотивації. У простому вольовому процесі Вундт виділяв два моменти: афект і витікаючі з нього дії. Зовнішні дії направлені на досягнення кінцевого результату, а внутрішні – на виправлення інших психічних процесів, включаючи і емоційні.

Уявлення про волю як здатності, яка пов'язана із спонуканням до дії, виявлялися і в роботах Т.Рібо. До простих форм волі він відносить здатність живої матерії реагувати на ситуацію. У основі волі лежить пристрасть як мотивуюча сила. Розвиток волі Рібо представляє як перехід від рефлекторних реакцій до спонуки дії абстрактними ідеями.

У розвинених формах воля є здібність до активності, що йде від особистості як цілісного утворення «Я». Воля виражається не лише в спонуці дій і спрямованості психічних процесів (уваги), але і в їх гальмуванні. Вольове зусилля представляється як механізм вирішення конфлікту при розбіжності свідомого вибору з яким-небудь природним прагненням до дії.[6]

Ототожнення К.Левіном спонукальної функції волі з формуванням квазіпотреби як механізму спонуки до навмисної дії привело західну психологію до ототожнення волі і мотивації. Унаслідок на довгі роки майже повністю припинилася теоретична робота у напряму дослідження психології волі, а частина поведінкових явищ, яку традиційно відносили до вольових явищ, стала досліджуватися в контексті інших проблем. [1]

У радянській психології необхідність звернення до вольової регуляції при аналізі мотивації визначена в роботах К.А.Абульханової-Славськой, Л.І.Анциферової, В.Г.Асєєва, Д.А.Кикнадзе, А.А.Файзуллаєва. Також до мотиваційних теорій волі відноситься теорія Д.Н. Узнадзе. Цей дослідник пов'язує формування волі з трудовою діяльністю, яка здійснюється без особливої актуальної потреби і направлена на створення цінностей, незалежних від актуальних потреб. Сенс проблеми волі Д.Узнадзе бачить так: «в разі волі джерелом діяльності або поведінки є не імпульс актуальної потреби, а щось абсолютно інше, що інколи суперечить йому».

Спонукання до дій Узнадзе пов'язує з наявністю настанови до дії. У імпульсивній дії настанова детермінується настановою, що актуально переживається. За вольовими  настановами людини ховаються її  особистісні потреби. Потреби особистості і уявна ситуація можливої поведінки створюють вольові настанови.[8]

До афективних процесів відносить волю Жан Піаже, визнаючи єдність афективних і когнітивних процесів. На його думку воля може розумітися як гра афективних (енергетичних) операцій, направлених на створення вищих цінностей, і на безпосередньо збереження цих цінностей. На думку Піаже функція волі полягає в посиленні слабкої, але соціально значимішої мотивації, що досягається через оцінку дій і подій.[9]

Пізніше був сформульований другий підхід до дослідження волі, який умовно можна позначити як підхід «вільного вибору». В рамках цього підходу воля наділяється функцією вибору мотивів, цілей і дій.

Проблема особистістого вибору була поставлена І.Кантом. Його цікавили не лише природа і функції волі, а й  сумісність детермінованої поведінки людини і свободи вибору ним своїх вчинків. Причинність, що діє в матеріальному світі, вимагала визнати детерміновану поведінку людини, а вимоги моральності передбачали свободу вибору. На думку Канта, воля як здібність до дії могла визначаться і плотськими спонуканнями, і розумом. Волю, яка може визначатися незалежно від плотських спонукань (мотивів), викладеними розумом, Кант називав вільною волею. Проте воля стає вільною, якщо підкоряється імперативу (етичному закону), коли моральний закон визначає волю.  Це визначає, що чоловік здатний діяти не лише під впливом  плотських бажань, але й з урахуванням уявлень про корисне і шкідливе. Достаменне призначення розуму Кант бачить в тому, що б розум породив волю не як засіб для іншої мети, а добру волю саму по собі. [10]

До проблеми вибору мотивів (бажань) звертається послідовник Канта В.Віндельбандт. Хоча він визначає волю як видове поняття, яке об'єднуює все окремі бажання,  до стадій вольового процесу він включає і вибір дії. Вибір дії здійснюється на основі перехідних випадкових і постійних мотивів, на основі наших знань і станів тіла, а також відчуттів, що відносяться до майбутнього, але що реально переживаються в даний момент.  Вільний вибір – це вибір на основі постійних мотивів, складових суть людини як особи. Такий вибір і є прояв власного характеру на противагу обставинам, що породжують ситуативні мотиви.[7]

В.Е.Франкл вважає вибір основною функцією волі. Вибір людиною вчинку він пов'язує з пошуком сенсу життя, з оцінкою своїх дій з позицій майбутнього, оцінкою, що розкриває справжній їх сенс. В.Т.Норакидзе розглядає як функцію волі вибір поведінки на основі цінностей особистості.

В рамках підходу вільного вибору можна виділити два варіанти представлення волі. У першому варіанті воля розглядається як самостійна сила (волюнтаристичний тип теорії), в другому – воля зводиться до функціонування пізнавальних процесів (інтеллектуалістичні теорії).

Третій підхід в дослідженнях волі формулювався  у зв'язку з аналізом регуляції виконавчої частини дій і різних психічних процесів. Цей підхід який умовно можна позначити як  регуляційний підхід, представлений в психології, як проблема саморегуляції.

Здібність до регуляції психічних процесів і станів наголошувалося ще в роботах Арістотеля. Спрямованість волі не лише на зовнішні дії, але і на увагу підкреслювалося в роботах А.Бена, Т.Рібо, У.Джеймса. Проте в цих роботах регуляція здійснюваної дії і різних психічних процесів не ставиться як особлива проблема. [1]

Ідея регуляції поведінки як особливого самостійного процесу було ясно сформульовано в роботах Ч.Шеррінгтона, І.Сеченова, що розвинули положення К.Бернара про  саморегуляцію. Вони вважали що саморегуляція, пов'язана зі свідомістю людини, не має потреби в наявності особливої психічної освіти, що іменується волею, і здійснюється через роботу певних нервових центрів, пов'язаних зі свідомим відбиттям.

Сеченов виступав проти визнання волі як самостійної сили, здатної спонукати дії або гальмувати їх. Визнаючи реальність довільної (вольової) поведінки і його довільної регуляції, Сеченов шукав конкретні механізми (фізіологічні і психічні) які управляють такою поведінкою.

Ідеї довільної регуляції дій людини і різних психічних процесів були розвинені Л.С.Вигодським. Первинною проблемою стає не породження дії, а «оволодіння собою». В рамках цієї проблеми воля являєстся одній із стадій «опанування власної поведінки». Воля розглядається як вища психічна функція, як «продукт історичного розвитку».

Виводи. Таким чином, в сучасній психології проблема волі представлена двома варіантами: як проблема самодетермінації (мотиваційний підхід і підхід «вільного вибору») і як проблема саморегуляції (регуляційний підхід). Описані вище теорії волі і підходи до її вивчення підходять до всіх напрямів психології. У ХІХ столітті волею стали називати регуляцію. На початку ХХ століття поняття волі використовувалося як пояснювальний принцип для реальностей: 1) породження мотиваційно незабезпечених, але необхідних за рішенням людини дій; 2) вибір стратегії поведінки; 3) регуляція виконавчих дій і психічних процесів.[1]

На основі теоретичного аналізу ми можемо констатувати, що на сьогоднішній день в психології воля розглядається як психічний процес, який передбачає здатність людини діяти у напрямі свідомо поставленій меті, долаючи при цьому внутрішні перешкоди.

Жодна більш менш складна життєва проблема людини не вирішується без участі волі. Ніхто на Землі ніколи ще не добивався значних  успіхів, без достатньо розвинутої  волі. Тому нам представляється необхідним продовжити аналіз проблеми волі в контексті психологічної думки і зосередити увагу на недостатньо вивчених аспектах її формування, розвитку і прояву.

Література:

1.      Иванников В.А. Психологические механизмы волевой регуляции. Учебное пособие. 3-е изд.- СПб.,2006.

2.    Аристотель. О душе // Соч.: В 4т.Т. 1.- М.,1975.

3.     Р.Декарт Избранные произведения. - М., 1950.

4.    Т. Гоббс. Избранные произведения: В 2 т. Т.1. – М.,1964.

5.      Вундт В. Основы физиологической психологии.

6.    Рибо Т. Воля в ее нормальном и болезненном состояниях.- СПб.,1894

7.     Виндельбант В. О свободе воли. – М.,1904.

8.    Узнадзе Д.Н. Психологические исследования. – М., 1996.

9.    Пиаже Ж. Избранные психологические труды. – М.,1969.

10.                        Кант И. Сочинения: В 6т. Т.4 Ч. 1.- М.,1965.